Юлія Кузьменко розповіла із в’язниці про свої побоювання та надію на вільне життя

Дитячий хірург, завідувачка відділення рентгеноангіографії та ендоваскулярної хірургії, волонтерка Юлія Кузьменко розповіла про дитинство на Донбасі, вирізане бойовиками серце бійця, про свої думки під час арешту, про спроби залякати добровольчий рух, про силу протидії, а також про ілюзії, які залишилися в неї, та про те, як у в’язниці їй здається, що її кличе син.

Юлію Кузьменко заарештували 12 грудня 2019 року. За ґратами вона вже майже шість місяців. Питання лікареві ми передали через її адвоката, а буквально на наступний день — отримали написані від руки відповіді. Юлія не проігнорувала жодної порушеної теми, але на “живій” розмова наше з нею листування, мабуть, все одно не схоже. Тому текст ми подаємо у формі монологу — щоб не перебивати розповідь своєї співрозмовниці досить очевидними питаннями.

“ДОНБАС — ЦЕ ЩАСЛИВЕ ВІЛЬНЕ ДИТИНСТВО, СПЕКА, ЗАПАХ АКАЦІЙ І ТРОЯНД”

Я родом з Горлівки. З Донбасу ми переїхали в Київ давно, в 1985 році. Але кожне літо на три місяці мене і сестру відправляли в Артемівськ (зараз — Бахмут).

Донбас для мене це вільне щасливе дитинство, спека, запах акацій і троянд, тополиний пух, який дітвора любила підпалювати, смачні зелені абрикоси, незрілий агрус, ставки і солоні озера, на які ми нишком втікали від дорослих.

Потім школа закінчилася, я вступила до медінституту, і до початку війни вже рідко бувала на Донбасі. Але я знала, що він є, що я завжди можу туди приїхати.

Я не раз бачила, як хлопці з окупованих територій з тугою дивляться в бік Донецька, Горлівки та інших міст, воюючи тут, в рядах захисників України. Я розумію, що вони відчувають. Це боляче.

Друзі мого дитинства?.. Про них я знаю мало. І знати не хочу. Боюся. Пам’ять про дитинство повинна бути світлою.

Тут і далі — фотографії зі сторінки Юлії Кузьменко в Facebook і рядки з отриманих нами від неї рукописних відповідей

Коли почалась війна — я, звичайно, думала піти на фронт. Ще і як… Але не пішла. Перше — чесно, не готова була залишати дитину. Знаю, що багатьох бійців — як чоловіків, так і жінок — вдома чекають діти. Але я не дуже сильна. Ну, яка є…

Друге — робота. Улюблена робота, на якій я більше фахівець, ніж у військово-польовій медицині. Та й керівництво прямо говорило про те, що на місці від мене користі буде більше. Тому вибір був зроблений. Я залишилася матір’ю, лікарем, і стала волонтером.

Під час своєї першої волонтерської поїздки на Донбас я востаннє була в Донецьку. Це було 26 квітня. Мені потрібно було купити в аптеці медикаменти для батальйону “Донбас”. Добре пам’ятаю той день. Спека. Квітує все. А всередині — жах і паніка… Від того, що ця земля, моя маленька батьківщина, мій Донбас, може скоро стати не моїм. Не нашим. Чужим.

У тій поїздці ми познайомилися з усіма хлопцями, які потім, 23 травня 2014, загинули в Карлівці. Це Матвій. Рябий. Архип. Федір., Рейдер.

У Федора після смерті бойовики вирізали серце. І возили його труп, прив’язаний до машини, по землі.

“НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ ВИНЕН ЧИ НЕ ВИНЕН — ПОДИВІТЬСЯ, ЩО МИ З ВАМИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ”

У грудні під час обшуку підозру мені вручили відразу — при фактичному затримання. Юридично затримання оформили через 7 годин.

Першим відчуттям було якесь нереально величезне здивування. Шеремета я просто ніколи не знала і не бачила. Яну Дугарь знала всього пару місяців. Та й взагалі — ступінь маразму, який відбувається не дозволяв навіть злякатися. Абсурду взагалі складно боятися. З ірраціонального до “справи Шеремета” я боялася тільки темряви і павуків.

Основна моя думка тоді? “Ну, пару днів перетерплю, поки розберуться. Тільки потім нехай не забудуть вибачитися”. Будучи законослухняною громадянкою України, я була впевнена, що весь цей абсурд не може тривати довше тижня… Хоча тиждень — і то забагато.

Але все це триває. Театр абсурду. Апогей апофеозу. Кожен окремий момент цієї справи підходить під опис “обняти і плакати”. Якось так…

Не знаю, чому мене не хочуть відпустити на поруки або під домашній арешт — думаю, це питання принципу. Плюс психологічний тиск. Плюс спроба залякати волонтерсько-добровольчий рух. Демонстрація того, що не має значення винен чи не винен — подивіться, що ми з вами можемо зробити. Даремно вони це, звичайно. Вся історія України, особливо останні роки, говорить про те, що сила дії завжди отримує протидію. І, всупереч третьому закону Ньютона, сила протидії у нас сильніша за силу дії.

“ІНОДІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО КЛИЧЕ МІЙ СИН”

Найскладніше в неволі (виключаючи неможливість бути з рідними людьми) – це неробство. Я так не звикла. Мені навіть в декреті було важко без роботи. Коли почалася епідемія, а ти — лікар, волонтер — нічого не робиш, це майже зводить з розуму.

… Дуже важко, коли безсоння. Іноді здається, що кличе мій син, і я починаю побоюватися за розум.

Жахливо і те, що я зараз зненавиділа читання. Я, яка з п’яти років не розлучалася з книгами, читаючи все підряд, зараз не можу. Дратує майже все. Думаю, це просто варіант депресії. Або я просто чекаю, коли повернуся в улюблене м’яке крісло під вікном, буду чути звуки свого будинку, читати і мріяти, щоб мене не відривали від книги.

Чи була у мене думка самій написати книгу? Ось це питання — найстрашніше :)). Я з тих жінок, які бачили і операційну, і Мальдіви, і революцію, і трохи війну, а тепер ще й тюрму. Від мене психологи в майбутньому отримають психологічну травму, то за що так з читачами?! 🙂 І кількість можливих розділів у потенційних мемуарах вганяє мене в жах вже заздалегідь. Брр-р. Не впевнена. Не факт.

(В одній із записок з СІЗО, опублікованих у соціальній мережі, Юлія Кузьменко розповідала, що у разі погіршення стану її здоров’я буде оприлюднено лист, в якому викладені всі її міркування по справі Шеремета, “хто і навіщо в кінці 2019 року швиденько почав і намагається закінчити розслідування справи, хто і як тримався за крісло”. Ми запитали Юлію — чому воно досі не стало надбанням громадськості, чому має бути опублікована тільки в крайньому разі? – Ред.)

Напевно, просто тому, що ще не всі ілюзії розбилися. Важко вірити в те, що країна Україна, якій віддано 17 років роботи під опроміненням в рентген-операційній, якій віддано 5 років волонтерства, не має справедливості, не вміє визнавати помилки. Я не готова повірити, що живу в Зімбабве. Хоча за майже 6 місяців в’язниці — пора б.

Щодо протиепідемічних заходів у мене до слідчого ізолятора великих претензій немає. Температуру міряють, охорона в масках, приміщення обробляють. Але у випадку захворювання — тут будуть проблеми, бо в лікарню, якщо буде важкий перебіг, мене не переведуть. Апаратів ШВЛ і лікарів тут немає. Будемо сумно задихатися.

“ТАКИЙ СОБІ ПОДАРУНОК, ЗВИЧАЙНО, — ХОЧ ПОБАЧИТИ МАМУ”

…Ні, звичайно, я не консультую звідси ні пацієнтів, ні колег. Я дуже відповідально ставлюся до своєї професії, і навіть на волі намагалася не проводити консультації телефоном, коли не бачу хворого, аналізи, результати обстеження… Дуже високий ризик помилки. Перебуваючи тут, я не мала можливості підтвердити на комісії свою вищу ступінь в серцево-судинній хірургії. Тепер, після виходу з в’язниці (коли, цікаво самій, це буде?) Мені доведеться починати всі щаблі з самого початку. Це точно за часом займе не менш як рік.

…Але поки я просто хочу обійняти свою родину. І собаку погладити — англійського бульдога на прізвисько Вінстон…

Моєму синові зараз 14 років. Він знаходиться в перехідному підлітковому періоді. Я дуже, я неймовірно сильно боюся, що зараз він втратить віру в справедливість. Він дитина волонтера, яка на власні очі побачила, що добро карається.

Я також боюся, що він повністю втратить довіру до поліції — як би це дивно від мене не звучало, з огляду на ситуацію. Але це неправильно, тим більше для підлітка.

Як я пояснила йому те, що відбувається?.. Просто сказала, що коли з історії України він буде проходити тему репресій, він все зрозуміє.

Бачила я свою дитину два рази за майже шість місяців. Через скло. Одна з цих зустрічей була на його день народження. Такий собі подарунок, звичайно, — хоч побачити маму.

Нехай усім їм повернеться бумерангом. Я прошу про це Бога кожен день. І майже щоночі.

Ми подали майже місяць тому чергове клопотання про побачення. Воно досі не підписано.

За матеріалами: m.censor.net.ua

Facebook коментарі